<< Главная страница

МарIя



Категории Улас Самчук ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Книга про народження Марiï Днi цiєï Книги — блискавичнi за швидкiстю, святковi за настроєм, незважаючи нi на що. Марiя народилася у сiм'ï у звичайних людей: мати — селянка, батько працював у каменоломнях. Батька кликала татом, матiр — мамою. Любила це робити безупинно. Може, передчувала, як недовго доведеться ïй тiшитися цими словами. Незабаром батька привалило у каменоломнях, а мати, захворiвши на сухоти, померла невдовзi пiсля того. Дiвчинцi було лише шiсть рокiв. Вночi, залишившись iз сусiдкою Катериною, вона плакала й кликала маму. Так почалося ïï сирiтство. Жила спочатку у тiтки Катерини. Забрала i спочатку нiчого було. Добра, лагiдна. Але ж не може людина вiчно бути доброю i лагiдною, а ще коли маєш п'ятеро крикливих ротiв. I про Марiю стали забувати у чужiй хатi. Чорнi м'якенькi ïï кучерi довго не милися i збилися у твердий ковтун. У них завелися пасожери, якi гризли й мучили Марiю. Дiвча дерло на собi шкуру, поробилися гнiйливi струпи. Та й ïсти недуже було що: ïла сухий хлiб, недоспiлi овочi та бараболю, призначену для курей та веприка. Через рiк вже пасла гуси, щоб не ïсти дарма чужий хлiб. Та Марiя не сумує. Саме життя навчає дiвчину боротися з неприємностями та дiставати щоденний хлiб свiй, а iнакше i бути не може. Тiльки iнодi, коли дiти часом ображали ïï, а вона не могла сказати, як iншi: Як скажу мамi — побачиш! — дiвчинка плакала. Та в Марiï вже така вдача — нiколи не сумує довго. А голосок мала дзвiнкий, сильний. Вже у дев'ять рокiв Марiя пiшла у найми до Мартина Заруби. Тут ïï прийняли як свою: Господар порядний. Марiю мили, чесали, вiдкормлю-вали. За це пасла лiтом дванадцятеро худоби, зимою носила воду, пiдстеляла в хлiвах, помагала прясти вовну, клоччя, пряла на мiшки валi, мотала клубки. Так у щоденному клопотi, у працi i зросла. На дванадцятiй веснi вiдчула дiвочий сором i при зустрiчi з хлопцями опускала на очi довгi вiï. Дiвчина вийшла ловка, роботяща, мала лагiдну вдачу, до того ж i спiвала добре. Але себе тримала гiдно. Поводилася як годиться кожнiй поряднiй дiвчинi: працювала добре, поважала старших, ходила до церкви. Та що Марiï праця? Жне, в'яже за косарями i, мов дзвiнок, гомонить. Виграють отi чорнезнi, отi бездоннi... Гляне — опалить... А щоки повнi, округлi, з ямочками. Кучерi чорним полум'ям горять. Картина — невгамовна, спiвоча картина. Про днi голоду забуто. Здавалося, попереду тiльки щастя. На неï вже задивляються хлопцi, а найбiльше — Гнат Кухарчук. Вiн невеличкий на зрiст, до того ж кульгає на праву ногу, хоч i хлопець вправний, працьовитий. Вона не помiчає його. Навколо таке живе, таке цiкаве i рiзнобарвне життя. Iнколи Марiя плаче. Але не тому Марiя плаче, що сирота. Нi, Марiя не тому плаче. Марiя плаче, коли на широкому свiтi тiсно стає, а душа вимагає простору. Час iде. Днi, днi, днi... Марiя йде, спiває, працює, спить. В один з таких днiв побачила вона Корнiя i покохала. На увесь вiк запам'ятала вона свiй перший поцiлунок бiля колодязя, з якого брала воду. Тут, серед хутiрських садкiв, освiдчився ïй Корнiй у коханнi. Але до щастя було далеко. Корнiя забирають у рекрути на сiм рокiв, бо прийняли у матроси. Останнi поцiлунки, сльози, обiцянки. А потiм потяглися днi чекання. Вимiр часу, як завжди: Поорали, посiяли, зняли яблука й сливи, викопали буряки, бараболi, порубали капустини. А вiд Корнiя нема анi звiстки, анi листа. Часто плаче Марiя та все виглядає. Повiрити не може, що забув. Зате Гнат Кухарчук не обминає ïï своєю увагою. Чекає на неï коло церкви, пригощає цукерками. Одного разу купив коралi, потiм шовкову хустку... Марiя спочатку нiяковiє, тiкає вiд нього й не хоче брати подарункiв, але Гнат все — таки доганяє i вiддає ïй усе, що приготував. Вiн кохає ïï. Безнадiйно i палко. По селi чутки про них пiшли. Одарка, дружина Гнатового брата, вже й вичитує парубковi, що, мовляв, Марiя — не пара йому, бо сирота. А Марiя й сама не дуже прихильно ставиться до Гната, у серцi yge ще Корнiй, хоч вiд того й досi нема звiстки. Марiï хотiлося дiставати цукерки i подарунки, але не вiд Гната. Та Корнiй мовчав десь далеко, а Марiя поступово звикла до Гната. I одного разу, коли той уже й гадки не мав, щоб Марiя на нього зглянулась, вона покликала до себе на колодку. А Марiя все — таки листiв вiд Корнiя чекає. Ночi! Ох ви, дiвочi ночi! Пришли, подай вiстку, не покинь!.. Чи чуєш ти? Не чуєш i не бачиш! Гуляєш удалеких краях, забув, перестав навiк думати. Днi, тижнi i мiсяцi — i хоч би один листочок. Не поспала кiлька ночей i вийшла з Гнатом моторить. Коли Гнату i Марiï проспiвали весiльних пiсень, то прийшли буденнi днi. Те ж село, тi ж люди, та ж праця, ще й поля двi десятини дав Мартин за Марiєю. За лагiдну вдачу i сумлiнну працю хазяïн нагородив свою наймичку гарним приданим. То у мене так... у мене роби, як у себе, але й дiстанеш, як у себе. Коли б за голодранця виходила, не дав би нiчого... За господаря, якого знаю, що не змарнує, на! Май, працюй i доробляйся, щоб твоï дiти i внуки мали... Однак днi втратили свою святковiсть, вони були позбавленi смислу, бо не хотiлося Марiï бути поряд з Гнатом. Життя нiби повеселiшало вiд часу, коли Марiя вiдчула, що стане матiр'ю. Дитина заповнила порожнечу Марiïного серця, принесла нову iстину любовi. Вона усiєю душею любить свого сина Романа, пророкує йому майбутнє вченоï людини. Гнат i Марiя любили первiстка, але кожен по-своєму. Гнат вбачав у дитинi Марiю, а вона — своє я, свiй замкнений свiт любовi. Зi смертю сина щось умирає в Марiï. Порожнеча, яку на час заповнила дитина у серцi жiнки, заполонила ïï душу знову. Гнат це розумiв i тяжко страждав. З часом Марiя народила неживу дитину. Але ця подiя не так доткнула ïï, як минула. Саме тодi прийшов у вiдпустку Корнiй. Марiя переслiдувала його, шукала зустрiчi з ним, але нiчого в неï не вийшло. Через два тижнi Корнiй вiд'ïхав. I тодi зацiпенiння Марiï змiнюється бунтом. Марiя прагне припинити потiк мiзерних днiв, повернути святковi днi. Буднього робочого дня Марiя одягає святочнi одяги. Кудись iде. Повернути свято дiвочоï волi — значить збунтуватися проти моральних традицiй. Вона вiдкриває усiм те, про що лите здогадувались люди, — нелюбов. Днi, мов краплини кровi, капали з пораненого життя. З чийого? Мабуть, з життя обох — Марiï i Гната. Гнат викликає спiвчуття в односельцiв. Одного разу заговорила з ним сусiдка Гапка Хомиха, яка пообiцяла допомогти повернути в сiм'ю Марiю. За допомогою свого гострого язичка, який вертiвся спритно i невгамовно, вона зумiла такi чутки розпустити, що Марiя не витримала одного вечора i запитала в Гната, до кого це вiн щовечора ходить. З того часу все нiби влаштувалось на краще. Життя спокiйнiшало. Тодi й народилася третя дитина, на якийсь час повнiстю примиривши подружжя. Але померла й ця дiвчинка. Гнат лежав хворий у лiкарнi (дерево потрощило йому якраз хвору ногу). Спочатку Марiя щотижня ïздила до нього й приносила щось поïсти, адже хворий потребував доброго пiдживлення. Та знову приïхав Корнiй, цього разу назовсiм. Марiя зустрiла Корнiя. Глянув на неï: — А — а! Здраствуй! Как пожiваєш? Що ж, саломянной вдавой осталась?.. У Марiï вiд несподiванки занiмiв язик. — Малчiш? Да! Многа лєт тєбя не вiдал, а всьо-такi нiчево!.. Красавiца. Корнiй став працювати у Марiï, бо вдома навiть хлiба не було. Вештався по господарству Гната, яку себе дома. Хлопець, що служив у Марiï, оповiдав цiкавим сусiдкам, що Корнiй серед ночi скидав Марiю з лiжка, лаяв ïï матiрною лайкою, а Марiя цiлу нiч стояла розiбрана коло порога, тремтiла i навiть не смiла голосно плакати. За Гната Марiя зовсiм нiби забула. Провiдувати його приïхав брат Михайло, який розповiв йому про витiвки дружини. На Зеленi свята Гнат повернувся. Марiя просить у нього розлучення. А ти ж все — таки присягнула менi... в церквi ж присягнула... — з болем промовив Гнат. Марiя з вiдчаєм вiдiйшла до Корнiя. Гнат думав, чекав, сподiвався i порiшив дати ïй розвiд. Хай розводиться. Все одно. Але витрати на розвiд має взяти на себе. По дорозi до консисторiï Гнат звернув увагу, що Марiя змарнiла, пiд очима синцi, погано вдягнена, голодна. Розвiд вони одержали, в обох папiрцi про розлучення, але Гнат все — таки сподiвається, що вона повернеться до нього. Але нi. Усмiхнулась i промовила: Хiба ж можна про це говорити, Гнате? Книга днiв Марiï Почалися днi працi. Корнiй не мав багато поля, та й хату мав поганеньку. Правда, мав вiн ще гармонiю, матроський кльош i кiлька сорочок з вiдкладними комiрами. З часом прийшлось вiдложити гармонiю. Прийшлось вiдложити i кльош. З руки зняв годинник i повiсив його в хатi на цвяшку пiд образами. Так само прийшлось розлучатися з московською мовою. Залишив собi да, вєрно, например. Решта по — людськи було. Так теплiше. Навiть руки його почорнiли вiд селянськоï працi. Але в хатi все чулася лайка, вiн нiби мстився Марiï за те, що не дочекалася його. I вона це розумiла, а тому терпiла. Лагiдно, терпляче повертала його до звичайноï селянськоï працi, до звичайних клопотiв по господарству. I в неï це вийшло. Разом з працею на землi приходить думка про мораль. До цього часу жили на вiру. Тепер же сам виявив бажання обкрутитися... Марiя впертою працею, самовiдреченням добилася нарештi права бути законною власнiстю свого чоловiка. Буденнiсть бiльше не лякала ïï — вона була сповнена любов'ю. Кожна дрiбничка тепер тiшить Марiю. До того ж вона вагiтна. Народжується хлопчик, якого Корнiй називає Демком. Марiя працює, майже не вiдпочиваючи. Люди ïï не розумiють: у Гната ж стiльки не працювала. Та ïй байдуже. Вона щаслива. Та й Корнiй змiнився: Все бiльше пiзнається смак i радiсть працi. Вiдходять i забуваються босяцько — пролетарськi звички. Земля втягує у своє нутро i наповнює жили, розум i цiле єство твердими звичками. Корнiй чує вже це. Матроство забувається, i вiн стає людиною. Поволi забуває матюки, переходить на рiдну мову, яка вертає йому родинний утулок. Минулися i лайка, i крики. Нове вiдчуття гiдностi не дозволяє так себе поводити. Тепер вони ïдять свiй хлiб, а все зароблене власною працею набагато смачнiше. На Святу Вечерю сiдають усi до столу, i з самого серця ллються слова подяки: Дякую тобi, Боже, що сподобив мене ласки своєï i дав змогу лити пiт свiй на нивi моïй, щоб ïсти цей смачний хлiб. Незабаром поставили нову хату, бо в сiм'ï народилися близнята Максим i Надiйка. Але щастя людське, на жаль, таке нетривке, таке тендiтне. Почалася вiйна. Гапонець на руського царя задумав, клятий, пiти. Корнiй змушений iти на ту вiйну. I Марiя знов чекає листiв, i цього разу вони приходять час вiд часу. А що Гнат? Вiн продовжує страждати. Одного разу цей постiйний бiль доводить його до страшного плану — пiдпалити хату Марiï, бо все це збудоване Корнiєм. Потай вiн мрiяв, що вона з дiтьми попросить у нього допомоги. Бiдний Гнат не розумiв, що нi клуня, нi хата — нiщо так не єднає людей, як любов, яку не замiниш жалiстю. Марiя вiдчула серцем, хто це зробив, але все заперечувала. В душi простила йому i зрозумiла. Мине багато рокiв, i вiн сам зiзнається Марiï у тому злочинi. Декiлька разiв Гнат пропонував Марiï допомогу, але даремнi були його старання. Через кiлька днiв не стало Гната. Пiшов з дому i не повернувся. Днi далi минають. Дiти ростуть. Марiя журиться i вичiкує Корнiя. Вiн повернувся на Великдень. Пiсля свят знову в поле. Життя входило в своє русло. Перед Рiздвом народився син, якого охрестили Лаврiном. Демко, старший син, вже парубочиться, вже на музики бiгає. Надiйка беручка до роботи, любить в усьому допомогти. Ось тiльки Максим... Хвилює вiн батькiв своєю поведiнкою, без грубощiв нiяк не може. За пару рокiв прийшло до Корнiя перше горе. Демко пiдрiс на рекрута i мусить iти виконувати обов'язки перед царем. Прийняли його до гармати i завезли на далекий Кавказ. Прийшла тяжка вiстка про загибель сина. Вже у церквi вiдслужили панахиду, а потiм надiйшов лист, де вiн сповiстив про свiй полон та попросив сухарiв, бо полоненi помирали з голоду. Марiя, плачучи, збирає скриньку, щоб надiслати Демковi, а сусiди мiркують: Найстрашнiша смерть — це смерть вiд голоду. Не дай Бог навiть вороговi вмирати такою смертю... Днi Марiï розколола революцiя. Чоловiки полiтизували, а жiнки робили своє: працювали та ростили дiтей. Незабаром Марiя, як i всi односельцi, побачила, що воно є за революцiя — грабiжництво, розбiй, розпуста. У цiй ситуацiï жаль було коней, покинутих напризволяще, якi були зовсiм не виннi у людськiй жорстокостi i дуростi. А що вже казати про людей! Крекотом потрясає планету страшний росiйський мужик. Земля Украïни дуднить вiд тупоту орд революцiï. Крицевими дорогами удалечiнь несуться поïзди. За обрiями моргають заграви пожеж i розливаються сердитi рокоти гарматних перед громiв. Демко загинув. Але повернувся до села Максим, що десь поневiрявся у лакеях, щоб тут батьковi не служити. Серед очей гранатних i скорострiльних бiлих зубiв вбирався молодий селюк у бiльшовицьку шкуру. Прийшовши додому, перш за все звiв наган i розстрiляв киïвський образ, що висiв у хатi на стiнi. Нучтож, мать? Чево таращiш глаза? Iдола твоєво разстрєлял, — i додав мерзотну лайку. Здавалося Марiï, що то вiн не образ, а ïï розстрiляв. Вiд того дня й оселився в ïï душi страх. Ох, якi у того очi! Дитино, дитино! Якi в тебе очi! Червонi, а у батька твого синi були. Жахлива перемiна у поведiнцi сина вразила Марiю найбiльше. Днi в хатi стали пекельними. Влада мiнялася, але незмiнним залишалося стiйке правило селянина: треба орати, сiяти i збирати врожай. I все ж таки iмперiя втручається у життя колонiï: у Петербурзi стався переворот, а в украïнському селi сум'яття, воно не готове до тiєï свободи. Хто такi петлюрiвцi, чого хоче гетьман, чи зголошуватися до украïнського вiйська, як розумiти агiтацiю бiльшовикiв — усi цi проблеми обрушилися на голову селянина. Завжди влада забирала те, що хотiла, от i зараз так само. Вона забрала молодiсть Корнiя, життя його сина Демка, душу сина Максима, нацiональнi почуття сина Лаврiна, здоров'я Марiï, iсторiю украïнцiв. Втручаючись у культуру, освiту, iмперiя виховувала собi яничарiв. I якщо Корнiя, а потiм Демка посилали воювати з чужинцями, то Максима — з рiдними. Всi мужицькi балачки закiнчувалися висновком: своє роби — сiй хлiб. Та хитруючи з новою владою, мимоволi потрапляли до пастки. Прикладом можуть служити суперечки мiж Лаврiном та майбутнiм чоловiком Надiï — Архипом: Лаврiн вiв з Архипом завзятi боï за козаччину i за совєцьку владу. Обидва однаково вiрили, лише у рiзнi справи. Корнiй нi туди, нi сюди. У нього поле, а решта його не цiкавить. Про нього, хай чорт приходить, аби влада як слiд була та можна було працювати. Лаврiн же домагався абсолютноï самостiйностi Украïни. Читав про козакiв i твердо вiрив, що як тiльки буде Украïна, одразу стане козаком. Нарештi Архип посватав Надiю. Весiлля випало на славу. Навiть у церквi обвiнчалися, бо так велiла Марiя. Незабаром з'явився Максим, добре випив i розпочав промову. Почав з релiгiï, що є опiум народу, i перейшов на подружжя. Соцiалiзм несе нам нове життя. Жiнка бiльше не буде рабою чоловiка. З ким захоче, з тим буде спати. Вiнчатися не потрiбно. Все то забобони, видуманi попами... Любва всяка i тому подобне не iснує. Є тiльки задоволення полових потреб..., — запевняв непроханий гiсть. — Що вiн там торочить? — шепче дядько на вухо другому. Обуренню серед присутнiх не було меж. Марiя та Корнiй не можуть повiрити, що це говорить ïхнiй син.
— ïв кого воно, Господоньку святий, вдалося! — тошнiла Марiя. — Ото так завсiди. Скiльки я вже з ним не намучилась, не наплакалась. Нiчого не помагає. Вродиться такий виродок... Корнiй не витримав i вигнав з лайкою цього шмаркача. Максим почервонiв, кричав, але, бачачи, що знаходить мiж дядьками мало спiвчуття, плюнув, вилаявся матюком i вийшов з хати. Бацила розкладу родини натрапила на свiй грунт. Настав початок кiнця. Днi Марiï скiнчилися. Сонце так саме сходило i заходило. Але знаки на сходi все бiльше i бiльше вказували наближення. Йшов, ступав i перемагав жорстокий дух руïни, i не було йому спину, бо анi Корнiй, нi Марiя, нi сотнi, тисячi Корнiïв i Марiй не знали i не могли знати, що близиться ïх занепад, ïх кiнець... Книга про хлiб Марiя ввiйшла у старiсть, чи то, може, тi подiï наблизили ту старiсть передчасно. Ще працює вона, як завжди, пораючись то коло хати, то у полi. Але дiється щось жахливе: обози пiд червоними знаменами обирають селян, топчуть i грабують покоси. Селяни хвилювалися: Кажуть, вони хочуть увесь народ обiбрати, бо всi мають бути рiвнi. А як зробиш, щоб усi були рiвнi? Дати бiдному — не дасть, бо й сам нiчого не має. Ну так забрати у багатого треба, а тодi всi рiвнi... Терпець людинi увiрвався. Назрiвав бунт, i тодi в пекельних кузнях готовить Сатана свiй сатанинський винахiд. На полотнищi свого прапора виписує: НЕП, УССР. Цi подiï приспали народне обурення на якийсь час, бо повернулося нормальне трудове життя. Так здавалося. Максим, що перед роком зо всiх фронтiв вернувся, що страждав i за робочий клас кров свою проливав, тепер доношував свою шкiрянку, iнодi виймав нагана, яким розстрiлював контрреволюцiю, i робив з себе велике начальство. Саме так вiн поводиться навiть з батьками, до яких прийшов з пропозицiєю спочатку перейти у меншу половину хати, а потiм i зовсiм пiти у сусiдню. Син виганяє його... Кудись виганяє з тiєï самоï хати, яку вiн збудував для себе, для дiтей i для цiлоï своєï сiм'ï. Усього зазнала у життi Марiя, доброго i злого, зазнала любовi i смертi, а тепер мусить випити ще одну чашу — муки через неповажливiсть свого сина, його непошану не тiльки до батькiв, а й до всього того, що було для них важливе. Ростила дитину, як iнших, у любовi, як усi батьки. А вийшов з нього твердий бiльшовик, який не знає нi жалю, нi сорому, нi страху. Лаврiн, було, хотiв захистити батькiв, але в Максима розмова коротка: його воля — закон, а бiльше законiв немає. Вiн i на брата рiдного руку пiднiме й не задумається. I в цьому ще всi переконаються. Ледве розборонила Марiя синiв. Пiшли старi з дому. Життя висковзує з — пiд старечих нiг — дорого, потом i кров'ю куплене життя. Надiя частенько заглядала до батькiв, дiлилася своïми радощами i клопотами. Одного разу сказала матерi, що чекає народження дитини. Мати вiдказала: Нiчого, дитино. У цьому наше щастя. — Згадала своє перше материнство i тяжко зiтхнула. — Мала i я багато горя, але коли б не дав Бог гiршого, все ще можна було б пережити. Архип починав братися до землi. По жнивах Надiя народила дочку. ïï охрестили у церквi, як i усi вiки робили так люди. Назвали Христиною. Того року родилося багато iнших нових людей. Вiдступив Маркс, голод, минулося безплiддя, вернулася гарна й розумна осiнь, вернулося мудре й святе життя. Та ненадовго. Нова влада знов почала своï руйнiвнi дiï. Багато вiкiв стояв у селi монастир, i розносився далеко його дзвiн. Та ось став потрiбен метал, i дзвони зняли i вивезли. Селяни починають розумiти, що ïх ошукали, та пiзно: Навколо мужика мур багнетiв, селькорiв, чекiстiв. Обхопили його, незламного велетня, клали на землю, топталися по загартованому жорсткому лицi, крутили назад мозольнi руки. Багато людей забрали, i стало зрозумiлим усiм страшне слово Соловки — мiльйонна могила Украïни. Людей почали зганяти до колгоспiв. З Украïни вимагали: Украïна, хлєба! Украïна корчиться з голоду колгоспiв, обливається потом, риє свiй чорнозем i видирає з землi хлєб. Люди працювали задарма, бо в них усе вiдiбрали, а натомiсть обiцяли пайок. Почався голод. Ау Марiï ще одне горе: забрали Лаврiна. Ледве добралася до мiста, хоч ладна була йти на край свiту i далi. Та нiхто ïй не сказав, де син. Вона йшла, знесилена, зневiрена, назад, додому, та й не знала, що того самого дня Пролетарська правда мiстила таку заяву: Я, Максим Корнiйович Перепутька, вiдмовляюся вiд своïх батькiв — кулакiв, якi цiле своє життя були врагами робочого класу i стояли на засадах власностi i навiть тепер не зрiкаються своïх ганебних засад. Рiвно ж осуджую, пятную i вимагаю сувороï кари свому бувшому братовi Лаврiновi, який став до послуг петлюрiвськоï контрреволюцiï i своєю злочинною дiяльнiстю свiдомо шкодив ростовi соцбудiвництва нашоï краïни. Корнiй не показав Марiï цiєï заяви, вона лежала хвора пiсля невдалого походу до мiста. На Великдень взялися за церкву — зняли дзвони i вiдправили близько тридцяти чоловiк на Соловки. Церква добровiльно самолiквiдувалася. Марiя багато чого не розумiла: чому даремно сидить у в'язницi ïï наймолодший, чому в селi дiти годують краденим зерном своïх батькiв, чому не можна працювати на своïй землi. Та не своєю долею переймалася Марiя. Жаль було дочки, онуки. Дивилася на маленьку Христину i думала: Вмреш, дитинко. На широкому свiтi немає вже для тебе трошечки хлiба... Зовсiм трошечки хлiба. Марiя та Корнiй як можуть пiдтримують дочку та онуку, бо вони самi, Архипа забрали. Ось уже й останню шкапу зарубав Корнiй. Скрiзь по селi уже й собак поïли, але в нього рука не пiднялася на вiрного Сiрка. Страшнi днi голоду. Люди втрачають людську подобу. Сергiй Гнида i Карпо Фiян усе життя друзi були, та через гнилу картоплю, яку вони знайшли, Гнида зарубав Фiяна. Марiя б уже й не вставала, та тривога за дочку й онуку змушує пiднiматися щодня i йти до них, несучи у вузлику щось поïсти. Та настав день, коли нiчого було вiднести, а Корнiй вирушив у вiдчаï з дому. Начахрав дещо бруньок, настругав березовоï кори, а далi йому поталанило — знайшов мертвого зайця. З останнiх сил нiс його додому, боячись, що не дiйде. Марiя набралася сил провiдати Надiю. Те, що вона там побачила, вразило ïï: онучка була задушена матiр'ю, яка не в змозi була дивитися, як страждає Христуня. Сама Надiя стала несповна розуму, смiялася якось дико, вiдмовлялася ïсти. Корнiєвi здалося, що то сниться страшний сон, такого не може бути. Але пiшов i побачив усе сам. Як це так? Адже ж от по сусiдству спокiйно живе, м'ясо ïсть ïï брат — близнюк Максим. I не болить йому, що родина гине з голоду. Узяв сокиру i пiшов до Максима. Швидкими кроками пiдiйшов до нього i раз, другий розмахнувся i опустив сокиру... Корнiй сiк i сiк. Сiк, як малий хлопчина сiче кропиву чи бур'ян, поки не втомилася рука. Марiя цього не знала. Пiсля того Корнiй пiшов тихенько з дому, а разом з ним i старий пес Сiрко. Потому прийшли якiсь люди, питали про Корнiя. I тодi стало Марiï яснiше. Силкувалася пiти до Надiï, та впала на подвiр'ï. Де не взявся Гнат, допомiг пiдвестися ïй i привiв до хати. Всi цi роки вiн був ченцем, але тепер просто колгоспний сторож. Вiн дивиться на Марiю, i воскресають у його пам'ятi давнi спогади. Марiє, висповiдай мене. Даруй усе, що зробив тобi у днi молодостi. Ах, яке маленьке наше життя! Ах, яке маленьке. От пережив, i що ж далi? Прости мене, Марiє, раз, другий i третiй!.. Розмова цих двох людей виглядає дивно, якщо не згадати про те, скiльки у життi пережито ними разом i не разом. Здається, тепер вони нарештi прийшли до згоди. Гнат признається, що вiн колись запалив ïï домiвку. — Це я... я, Марiє... з любовi!.. Марiя мовчала, а як скiнчив, стиснула легко його руку. — Мовчи. Знаю. Мовчи!.. Вона розповiла йому про Надiю, до якоï не може сама дiйти. Дочка голодна... Хлiба ïй. А — ах, де є хлiб? Гнат пообiцяв, що прийде завтра, та не прийшов. Не знала Марiя, що пiшов Гнат навiдати Надiю. Знайшов ïï захололу, опухлу в коморi в кутi з дитиною в пеленi. Сидiла з витягнутими грубими ногами, прив'язана до ключки мотузом, зашморгнутим на шиï. Тодi став вiн скликати людей на допомогу. Кликав довго i вперто, поки з понурих обдертих хат не повиповзали опухлi, немiчнi люди. I цей кривий висушений дiдок з мудрими, грiзно насупленими очима, якому вони завжди вiрили, до якого потай ходили слухати священне слово Бiблiï, проповiдує: Слово моє, — казав вiн, — не для вас. Слово моє для мертвих i ненароджених. Слово моє прийдучим вiкам. Затямте, ви, сини iдочки великоï землi... Затямте, гнанi, приниженi, затямте, витравмованi голодом, мором!.. Нема кiнця нашому життю... Гната забрали ще того вечора. Вiн пiшов услiд за iншими i не повернувся. А Марiя залишилася сама. Тридцять днiв гаснуло ïï життя. I от 26258 — й день, день останнiй, день кiнця. Замкнулося коло людського життя. Померла Марiя. Померла одинока, покинута мати.

Метки ЛIТЕРАТУРА XX СТОЛIТТЯ, МАРIЯ, УЛАС САМЧУК, твiр, стислий, короткий, скорочено, уривки, основна, думка, переказ
МарIя


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация