<< Главная страница

КУДИ ТЕЧЕ ТА РIЧКА



Категории Улас Самчук ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал (Уривок з роману Волинь) На Рiздво За тиждень перед Рiздвяними святами батько залишив каменоломню i був дома, бо зiбралося багато роботи. Вiн займався ще й кiньми, i це йому вдавалося. Купленi шкапенята, що ледве волочили ноги, почали швидко поправлятися. ïх вчасно годували сiчкою й конюшиною, напували джерельною водою, чистили. Коли входив батько, вони його вiтали радiсним iржанням. Хист до коней мав i Василь. Вiн любив до них заходити, доглядав ïх, знав усi ïх мастi, вiк та цiну. Володько на цьому не розумiється, його бiльше цiкавлять книжки, малюнки, музика, школа, незнанi мiсця та розповiдi про незбагнуте. Поволi наближалися свята. Цього року вони не будуть такими пишними, як завжди. Свиню, яку годували, земля з'ïла, а без ковбас, печенi та сала яке святкування? Але все — таки сяк — так i назбиралося, адже цiлий пiст на хлiбi та водi, то хай хоч у свято дещо по — людськи. Купили риби, рису, цукру. Мало не два карбованцi витратили. Це ж таке марнотратство! Але на Святий вечiр, як не кажи, без дванадцяти страв не обiйтися. Матвiй усiма силами проти таких забобонiв. А от Настя за них горою, бо так робили батьки i дiди, i не добра та пташка, що свого гнiзда цурається. Тому мати пече, смажить, варить. До дванадцяти страв, щоправда, не доходила, але була i фасолева юшка з олiєю, i смажена риба, i вареники з капустою, i кутя з узваром, i калачi. Не забули й про пару пляшок — якщо нагодяться гостi. Володькова турбота — принести сiна на покуть та дiдуха з жита, i вiн робить це так ретельно, як пiп який, що служить урочисту службу в церквi. Не мiг дочекатися свята, бо так вже йому той пiст набрид, а ще та самота й щоденна праця. Атут ось свято, усього буде повно, i поïдуть до церкви, i побачать усiх своïх... А потiм приïдуть гостi, надарують гостинцiв, копiйок. Та й сам пiде з колядою до мельника та побережника, i до них колядники завiтають зi звiздою та з дзвiнком церковним. I як тут не радiти зi свята i як тут не метушитися? I от нарештi останнiй день — Свят — Вечiр. Вечорiє. Надворi все впорано, сiчки на цiлий тиждень нарiзано, дров цiлий стос наколено, води помну дiжку наношено. У хатi також усе напечене та наварене, i такi тут пахощi, що хоч би й святим був, не втримаєшся — згрiшиш i покуштуєш чогось смачного, як мама не бачать. Нарештi всi сходяться до хати. Володьковi не терпиться за стiл, а дорослi чомусь не поспiшають. А тут ще ось засвiтили перед образами лампадку та свiчки i всiм кажуть ставати навколiшки i молитися. У хатi напiв'ясно, i тепло, i гарно. Мати застелила стола таким чистим i вишиваним настiльником, що до нього аж страшно доторкнутися. Пiд скатеркою жито та всiляка пашня, а зверху з одного кiнця калач бiлий з плетiнкою, а з другого книш круглий з кружечком. I отусi, не виключаючи i Хведота, найменшого, моляться. Батько, звичайно, спереду, з книжкою. Молиться довго, широко i уважно хреститься. Зате Василь, а особливо Володько, гонять, нiби на рекорд, нiби ïх хто жене в шию. Тому ïм швидко не вистачає молитов, вони не знають, що робити, а вставати не можна — грiх великий. Володько переказує тi самi молитви по кiлька разiв, а думки його давно десь бiля столу. А Хведот — той тiльки для виду тут же вертиться, бо знає тiльки кiлька рядкiв з Отченашу. Найщирiше i найспокiйнiше молиться мати. Хлопець дивується, що мама моляться не по — книжному, а по-своєму, по — мужицьки. Не встиг батько звестися на ноги пiсля закiнчення молитви, як Володько iз Хведотом бiжать до столу i вмошуються на найпочеснiшому мiсцi, тримаючи в руках новi дерев'янi ложки. ïх звiдти вигонять, i вони не ображаються. Ось батько сiдає на своє мiсце, за ним Василь. Молодшi тежумо-щуються бiля самого сiна на покутi, уявляючи себе у якомусь iншому, небуденному свiтi, десь ближче вiд того маленького Христа, що цiєï ночi у яслах народився. Аïсти доводиться поволi i уважно, бо при столi батько. Це найгiрше для Володька, а особливо для Хведота, бо той немилосердно все розливає. Батько врештi змушений взяти його на колiна й годувати. Така лагiдна тиша, так гарно горять над головами свiчi, такi всi спокiйнi i щасливi. I це триває, нiби добра, лагiдна весняна погода, коли лiтають метелики i спiвають птахи. Дiти понаïдалися, мати пропонує ïм помолитися перед сном, а тим хочеться ще побiгати, погарцювати. Володьковi хотiлося б вийти на двiр, де так бiло, чисто, спокiйно, але немає чобiт... Аж ось батько затягає церковнi iрмоси. Вiн знає ïх усi напам'ять. Василь йому помагає. Потiм переходять до колядок. Малi й собi хотiли б пiдтягти, але не виходить. Надворi мороз, але вiн сьогоднi не має доступу до цiєï родини. Тут сьогоднi i тепло, i затишно. Вiкна, залитi мiсячним сяйвом, горять переливно i дивовижно, нiби те пальмове листя, лите зi срiбла. Настрiй Володькiв дещо зiпсувався, коли вiн згадав, що завтра не буде, як звичайно, свiжоï ковбаси. Для нього ковбаса те ж саме, що на Великдень паска. Тому вранцi не поспiшав вставати, лежав пiд теплим кожухом. Дорослi поïхали на всеношну, i вони з Хведотом самi. Рiзнi думки приходять Володьковi в голову. Ось вiн має i букваря, i грифеля, i дошку, знає багато букв. А чобiт немає, тому не може побiгти погуляти, як мельниковi хлопцi, мусить завжди сидiти вдома. Це невесело, тому Володько вирiшує, що як виросте, зробить все iнакше. Купить собi добрi чоботи i поïде далеко-далеко, до великих мiст, буде жити, як пан. А мужиком бути нiяк не варто. Володько ще б довго мiркував, але прокинувся Хведот, повернулися батько з матiр'ю iз церкви, почали переповiдати сiльськi новини. Однак перший день свята минав досить сумно. Всi дома, йти нiкуди i нi в чому. Василь начепив своï дерев'янi ковзани i погнавсь десь на лiд, а малим цiлий день довелося бiгати попiд лавами на чотирьох, так що й штани на колiнах попрочовгували. Зате другий день видався на славу. Уже зрання приïхали дядько Корнiй з тiткою Зiнькою та дочкою Катериною. Дiти одержали копiйки, волоськi горiхи, грудочки цукру та яблука на гостинець. Володько ж радiв найбiльше. Незабаром до двору в'ïхали дiд Улiян з тiткою Марiєю. Знов горiхи, копiйки. А Володьковi од дiдуня — чобiтки! Радiсть неописана, щастя незмiрне. Мати, коли була у своïх, якось поскаржилась, що дитинi нема в що взутися, сидить, нидiє. То дiдусь знайшов на горищi старi халяви й пошив новi чобiтки, бо знався на цьому. Мати рада чи не бiльше за Володька, велить йому йти поцiлувати дiдуня в руку, що той гарно й робить. Почався снiданок. Забряжчали чарки, чоловiки обговорюють полiтику, тiтка Зiнька пошепки розповiдає Настi, своïй сестрi, скiльки до Катерини хлопцiв залицяється, що нема сили одбиватися. А вона ж iще дитина! Катерина ж дiйсно на диво хороша видалась. Як панночка. Тендiтне таке, як казала Зiнька, а струнка, а росла, як тополя, а личко завжди свiже, рожеве, а коси яснi та кучерявi, а очi синi, як небо. Володьковi вона завжди нагадувала тих херувимiв з шiстьма крилами, що в дерманськiй при-ходськiй церквi на хорах намальованi. Володько дуже любить Катерину. Ось вiн пiдсумовує своï гостинцi, розглядає цукерки з написами на паперових обгортках: Чем табак курить, лучше конфет купить i читає вголос, щоб усi почули. Катерина хапає свого пестуна, садить на колiна i хвалить, що той уже так добре читає. Володьковi соромно — вiн що, маленький, сидiти на колiнах? Тому з усiх сил пручається i виривається з Катерининих рук. Дiвчина звертається до всiх i говорить, що ïï улюбленець уже скоро апостола в церквi читатиме! Родичi дивуються, а Матвiй пiдтверджує, що малий дуже понятливий, i вiн вiддасть його до школи, як пiдросте. Володько аж загорiвся од батьковоï похвали, почервонiв геть з вухами. ...I це кажуть тато, самi тато, i отак перед усiма! ...Вiн цього не пережне! Який особливий день сьогоднi, вiн зовсiм не знає як поводиться, що робити — i радiсно, i соромно, i разом так десь, там всерединi, приємно, що нiякими словами такого не вискажеш. Увечерi друга радiсть: прийшли колядники. Вони колядують хрипкими голосами, бо вже обiйшли чимало простору. I ïм треба дякувати, що не забули зайти на далекий, закинутий хутiр. Батьки кличуть ïх до хати, частують, дають подарунки та грошi. Третього дня батьки ïдуть до Дерманя в гостi i Володька беруть iз собою. Тому ж не дуже велика радiсть, бо взимку — не влiтку, далеко не побiжиш, сиди собi в хатi цiлий день серед дорослих. Але хлопець мовчить, бо можуть iншим разом бiльше не взяти, а ïхати все — таки приємнiше, нiж сидiти вдома, хоч i ноги ледь не поодмерзали. Решта свят минули швидко, нiби й не були. Матвiй дещо вiдпочив, повеселiшав, не сердився стiльки. Та знову почалися тi самi буднi. Праця, убогi харчi, клопоти, гризня. Пiсля Рiздва почалася метелиця на цiлий тиждень, далi настала вiдлига, пiшов дощ, i луг за нiч залило водою. Потiм знову мороз, утворився гладенький та прозорий лiд, нiби земля покрилася склом. На лугу з'явилося безлiч семiнаристiв. Вони мчали на ковзанах, а поли ïхнього одягу маяли на вiтрi, як крила. Мiж тими учнями й Василь цiлими днями пропадав, намотавши на постоли дерев'янi ковзани, пiдкутi грубим дротом. Володько й собi б хотiв, та не можна чоботи вишкорбувать. А коли вже вiдпроситься у матерi, то летить, мов навiжений, i такий щасливий! Василь же зовсiм од дому одбився. Вдень на лугу, а ночує або в дядька на Запорiжжi, або у тiтки на Залужжi, так йому куди веселiше — юрба хлопчури, гренджоли, коньки, цiлими днями санкують, вiйну ведуть, навчився навiть курити. Настя поскаржилася батьковi, що ïй доводиться усю роботу по господарству тягти, i невiдомо, що там той хлопець робить i чи до школи ходить. Матвiй вибрав часину, пiшов до Дерманя, привiв хлопця. А ввечерi так одлупив, що той тиждень не мiг сидiти. Виявилось, що Василь науку занедбав зовсiм i ледве там десь у хвостi волiкся. Батьковi таке зовсiм не по нутру, i вiн сказав синовi, що як буде так учитися, вiддасть його до циганiв чи жидiв, на помийника. Володьковi нiяк не зрозумiло, чому Василь не хоче вчитися. Дивний вiн якийсь. У ньому щось добре iз злим чергується, по всьому видно, що вирiс вiн без матiрньоï опiки, бо його мати померла, коли вiн всього-на-всього вiсiм недiль мав. I так вiн вирiс самий, i нiхто його не любив, i нiхто не ласкав, бо куди правду дiти, Володькова мама не дуже то ïх, отих своïх пасинкiв, долюблювала, i Володьковi це аж нiяк не подобалось. Володько все-таки i любить того Василя — стяглий, високий, яснорусий, обличчя i шия в ластовиннi — якраз такий, яким i сам Володько хотiв би бути, якi йому дуже подобаються, бо нагадує вiн тих казкових Iванiв-Царевичiв, про яких не раз чув i читав. А не подобалось Володьковi, що Василь завжди невдоволений, сердитий, робить усе, здавалося, без думки — що напливе, то й робить. I вчитися не хоче. Там, де казка родиться Пiсля свят час для Володька полетiв швидше. Тепер вiн мiг кудись побiгти, погуляти в чоботах. Найчастiше бував у млинi. Його туди тягло, як магнiтом. Холод не холод, мороз не мороз, а вiн iде, примощується у кутку хатини, де завжди повно завiзникiв — дядькiв. Цигаркового диму там — хоч сокиру вiшай. Вiконце маленьке, не пропускає свiтла i не втримує тепла. Дядьки грiються бiля грубки, регочуть i завжди говорять, оповiдають... Аза ïхнiми спинами незмiнно — Володько. Заворожено слухав одноокого Трохима, сина вiдомого злодiя, побережника дiда Кошiля, подiбного до святого Миколая, Олiйника, який бував у свiтах, а особливо Ровiцького Хведя, учасника росiйсько — турецькоï вiйни, який мав медаль За храбрiсть. Вiн розповiдав таке, що й сам собi починав не вiрити, тому питав: Чи вiрите менi? Слухачам вiрилося важко, але все — таки вiрилось, коли вiн сам-один цiлу роту туркiв в полон брав або коли iмператор йому власноручно медаль вручав. Але Хведь не лише з турками мав справу, а й iз нечистою силою, що з'являлася мiж людьми хрещеними у будь — якому виглядi. От, наприклад, як працював вiн у чеха Шалти, той iнколи запрошував його на гулянку, до Веселого, що на перехрестi дорiг стоïть. Вип'ють там пива, потiм чарчину. Так одного разу засидiлися мало не до перших пiвнiв. А надворi метелиця — свiту не видно. Хведь вирiшив усе — таки йти, бо й сокира при ньому, та й чи не вiн на Балканах стояв, Шипку не видав та з турком не воював? Пiшов напрямки, щоб удосвiта бути на Ровiцькому, вдома. А метелиця мете, хоч сядь та й плач. Темнота неймовiрна. Раптом баче — черешенька. Найгiрше мiсце ïхньоï околицi. Скiлькох людей там поповодило, скiльки замерзло! Ну, думає, погана справа. Воно то у вiйну й гiрше було, але тодi ж був молодий, здоровий. А зараз задихався, кашель душить, голову й зовсiм закрутило — : куди його йти. Раптом озирається — панич у фраку, котелку. Стоïть i регоче. Хведь йому й каже, щоб iшов своєю дорогою, не займав, а той вiдповiдає, що теж заблукав i хоче йти з ним. Тiльки от навiщо у чоловiка та сокира? Хведь одразу й згадав, що нечиста сила сталi боïться. От iдуть вони без дороги, куди очi бачать. Панич закурює цигарку, дає й дядьковi. Той вiдмовляється, курить свою люльку. Нечистий став розпитувати, звiдки й куди Хведь йде, що робив, а сам потихеньку спихає його з дороги, та все вправо i вправо, тодi як тому треба влiво. Пройшли отак з годину, дивиться Хведь, а вони знову бiля черешеньки. Дядько розсердився, сказав, що коли панич не вiдстане от нього, то вiн його перехрестить. Той сказав, що бiльше не займатиме i пообiцяв вивести додому. А привiв пiд гору, до каменоломень. Тiльки Хведь хотiв похрестити панича, як той ударив його чимось, i дядько полетiв у печеру. Чортяка тiльки зареготав i зник. Лежить Хведь весь з головою у снiгу, прислухається. Раптом чує — пiвнi на Ровiцькому хуторi спiвають. Ну, хвала Богу! Вибрався потихеньку, шапку ледве знайшов, а от сокири як i не було. Дядьки слухають, i кожен має вже щось своє подiбне, рветься розповiсти. I так день i нiч, i безконечно. А Ровiцького так — таки й завела нечиста сила на болото. Там його i засмоктало. Багато ще рiзних оповiдань про нечисту силу почув Володько. А одного разу якийсь новий дядько став розповiдати про самий Дермань, про старовину. Люди жили тут здавна. Ще перед татарами на цiй землi були селища, городи, замки. Князi тут раду давали, з ворогами воювали. Пiзнiше цей край Волинський попав пiд владу князя Острозького, дуже мудрого, що школи будував, монастирi заводив, книги друкував, воював з невiрними. Полонених примусив насипати гору пiд монастир, ставок викопати. Так i поставив наш Дерманський монастир чотириста рокiв тому. А ще кажуть, що князь сам це мiсце пiд монастир вибрав i сам назвав. Бо одного разу на полюваннi задрiмав, а тут вискочив дикий вепр. Ледве врятувався князь, вхопившись за гiлку. То ж i сказав нiбито: Ох, i гiрке було те дрiмання! А з того пiзнiше постало Дермання, а ще пiзнiше Дермань. Але все те вiдiйшло i забулося, бо що не записане, те гине. I лiси, i болота — вирубали, висушили. Рiд великий заселяв цю землю, хоча тепер вiн здрiбнiв, заïла неволя, панщина, упокорення. Бо людина, що раз в ярмо голову схилить, тяжко назаддо волi вертається. А народ наш отако самотужки жив i живе, та всi, кому лиш заманеться, зобижають його. А хто винен? Ми самi! Кров наша винна! Душа наша!... Ми мало дбаємо самi за себе, не вчимось, не цiкавимось свiтом, не йдемо помежи люди, ми нiкого не знаємо i нас не знають, приходять лиш тi, що багатства нашi збирають, лiси рубають, банки закладають, дохторами стають, iнженерами робляться, книги про себе пишуть, а ми нидiєм, лiземо в землю, бабраємось в гною... Володько думає собi, що той чоловiк, видно, дуже сердитий. I не так легко зрозумiти, чого ж вiн хоче. Дядьки слухають, кивають, але з недовiрою, куди тут, мовляв, мужиковi розiбратися... Володько слухає i чує, не все гаразд второпає, але все те влазить у його голову, душу. Млин, хатина — його школа, дядьки — вчителi. Учителi щодня мiняються, а учень зостається. Днi йдуть, усе мiняється, множиться, набирає сили. Як жити, куди йти? Господи, вiзьми мене за руку й веди по життю, вiдкрий своï таємницi! Як радiсно бути твоïм слугою, кохати творiння твоє, брати вiд нього малу частину сили i також жити. Западенна пилявка Долиною, потiм сосниною котився перший весняний туман. Небо над пригiрком зарожевiло. Запищала якась пташина. Вiйнув вiтерець. Хутiр Матвiïв спить. Довгий будинок разом з хлiвом для худоби, такоï ж довжини клуня, дровiтня, хижка. Серед двору вiз. Скрiзь розтрушена солома. Першою прокинулася Настя. Вона збагнула, що всьому кiнець i що зайве перечити. Ранок, який ранок! Сонце скрiзь. Свiт — храм, а в нiм засвiчено всi свiчi. Настя голосно молиться до сходу. Устав i Матвiй. Хлюпнув на себе води, збудив дiтей i пiшов годувати худобу. На хуторi — рух. В'ïжджають одна за одною замовленi пiдводи всiх родичiв та сусiдiв. Не гаючись, взялися до роботи — виносили з хати та клунi добро, виводили худобу, ловили птицю та запихали в клiтки. Володько дивився на цiлу ту руйнацiю, на заплакану матiр, на заклопотаного батька та дядькiв, i йому було весело. Нiяково було радiти одверто, адже вони кидають старе гнiздо. Але ж i новi свiти побачать, iншi лiси, iнших людей! Володько, щоб прискорити вiд'ïзд, i собi починає переносити речi. Нарештi все готово. Батько ще раз iде до хати, до хлiва. Став на хвилинку, i щось зворушливе пройняло його. Особливо було жаль садка. Вийшов Матвiй, помолилися на дорогу, а Настя припала з плачем до землi. Валка рушила. Дядьки втiшали матiр, не в Туреччину ж, мовляв, ïдуть... Люди, що зустрiчалися на дорозi, прощалися, бажали щастя на новому мiсцi. Заплакана Настя не могла вже йти, сiла з дитиною на воза. Матвiй поглядав на знайомi мiсця з виразом затаєного смутку. Як проïжджали багату чеську колонiю Борщiвку, валку вiтали знайомi. Матвiй завжди добре жив iз чехами, ставив ïх за взiрець господарiв, брав з них приклад, але i чехи його любили. Постояли хвилинку — й далi. В'ïхали до старого темного мiшаного лiсу. Тут уже Володько всидiти не мiг. Бiгав, усе роздивлявся, рвав квiти i нiс матерi. Унизу лiс несподiвано урвався, i виринула долина з рiчкою, селом i млином. Краєвид трохи мiняється: земля пiскувата, садiв немає, i будинки лише з дерева. Зупинилися бiля великого млина з великим ставом. Вода там прозора, видно рибок i рачкiв. Селяни стали поïти худобу, пасти корiв, потiм самi дiстали ковбаси, паски на снiдання. Хлопцi пiшли дивитися на греблю. Пiсля снiданку рушили далi. За селом знову почався лiс, але тепер уже сосновий, якого Володько ще не бачив. Височезнi, стрункi, мов восковi свiчi, дерева. Повiтря чисте й пахуче. Л дядьки вже прикидають, скiльки б ото дощок з такоï сосонки вийшло. Настя скрушно все зiтхає про своє: куди оце ïï на край свiта везуть... Дядько смiється: Росєя широка! А Матвiй обзивається: Широка, ;i мiсця брак! А день ясний, мов око. Часом зустрiнеться людина, привiтається Дзiнь добрий! Володько питає у батька, чого вони дзiнькають. Той вiдповiдає, що тут живуть ляхи, поляки. Кажуть, польськi пани насадили тут своïх людей, щоб у них цар не забрав землю пiсля повстання. Але ж i жити ïм, у цих пiсках, важко, як тим вовкам. Минули кiлька лiсових хуторiв. Коли зупинилися полуднувати в одному селi, зустрiли ще валку переселенцiв — Миколи Гнидки. Радiсно прикiталися, сiли разом ïсти. Закружляла чарка. Василь заграв якогось гопака, молодь пiшла в танок. Одна Настя не могла позбавитися свого смутку. З полудня — нове видовисько. Великий став, рiчка, будинки, вкритi черепицею. Видно високi вежi якихось церков. Дуже гарно тут, даремно мама так нарiкають. I десь надвечiр приïхали до Тилявки. Так от де вона, дивувалися селяни. Велетенське сонце спадало над селищем, назустрiч линули дзвони. Вони били на Великдень, а мандрiвцям здавалося, що те сонце i тi дзвони лише для них, що це ïх так вiтає нова земля. Настя розглядалася навкруги, бажаючи причепитись до чогось недоброго, але нiчого не знаходила. А дядьки, як на те, вихваляли поле. При заходi сонця валка в'ïхала на широке подвiр'я. Будинок великий, бiлий, але критий соломою. Далi клуня, стайня й iншi господарськi споруди. Посерединi калюжа, яка здалася Володьковi цiлим ставом. Одразу почали розвантажуватися. Кожна родина зайняла собi по кiмнатi. Коли Матвiєва валка заïхала у двiр, висипали всi новосельцi, стали вiтати прибульцiв i розпитувати. Настя, побачивши такий ярмарок, заголосила знову. Володька розпирала якась пиха. Вiн придивлявся до своïх однолiткiв, до ïх дивного фарбованого одягу. У кiмнатi було повно людей. Ледве все розмiстили та розташувалися самi. Родичi — пiдводчики прощалися i рушали додому порожняком. Настя стогнала, що нiде навiть колиски повiсити. Однакусi познаходили собi мiсця для спання i спали, як убитi. Тiльки Василинка скiмлила у своïй колисцi, мабуть, була голодна. Сварки мiж новосельцями почалися з першого дня i, звичайно ж, спершу мiж жiнками. Особливо, коли дiлили панське добро — кожному хотiлося ухопити бiльше. Там курка стала нестися не в своє гнiздо, там дiти побилися, комусь здалося, що в нього картоплю крадуть — причин для сварки багато. Чоловiки теж не мирилися — не могли подiлити будинки, цеглу, паркани, дошки, гнiй, солому. Галасу безлiч. Кожному здається, що йому дiсталося гiрше. Починається зi слiв, а кiнчається цурупалком по головi. Тому Матвiй став дуже часто чути на свою адресу прокльони, що завiв ïх у це пекло. Селянин не зважає, у нього повно важливiшоï роботи. А щодо Настi, так та поïдом ïсть чоловiка, який завiз ïï сюди. На нововизначених десятинах — городах зазеленiли грядки. Спiшно зводилися будинки. А до того оранка, сiянка, рубання дерева, косовиця, вивезення гною. Матвiєва родина вiд свiтання до смеркання в роботi. Навiть Хведот не дармує — стереже грядки, курчат. Матвiй вирiшив будувати хату оддалiк вiд сусiдiв, на своєму основному полi, хоч це i далеко вiд води. Одразу почав звозити туди дерево, камiнь та цеглу, копати фундамент. Насамперед вирiшив звести хлiв для худоби. Матвiй як Матвiй, чоло його не висихає од поту, руки його нагадують гаки якоïсь машини. При сходi сонця вiн уже вештається на дiлянцi, садить щепи (молодi дерева), що привiз iз Лебедщини, копає фундамент, теше крокви, збиває, ставить, рихтує. I все сам, без вiдпочинку. Одних мулярiв змушений був узяти, бо сам за одне лiто будинок не зведе. А Василь з Катериною, як не у полi, то глину мiсять, тачками камiнь пiдвозять, ями копають. Настя хотiла якнайскорiше вирватися з панськоï хати — вiд бруду, крику й метушнi. ïй нiчого тут не подобається. Володьковi дiсталося найблагiше — пасти трьох корiвчин. В обiдню перерву, якщо не пошлють полоти грядки чи нести батьковi полуденок, має безлiч своïх занять: знайомство з дiтворою, обслiдування цiлого двору i всього, що в ньому є, нарештi городiв, сусiдських гаïв i довколишнiх лiсiв. Будили його рано, не дуже слiдкували, чи вмився, чи поïв, чи помолився. Ще зовсiм заспаний, з поколотими i попухлими ногами, а в головi — повно всяких думок. I як перемогти нiмого Романа, i що робити зi своïми новими приятелями — жидочками, i яким чином добратися до жолобецького лiсу, що темнiє на обрiï. На полi просторо. Але не для Володька. Корова не повинна зайти за сусiдську межу, бо там овес. А хлопцевi хочеться i помрiяти, i поспiвати, i кудись побiгти. То ж виручали спокiйнi та несмiлi хлопцi Мошко та Iцько, яким Володько дозволяв пасти на своєму полi корову. Крiм того, у Мошка завжди були книжки, яких Володько i не бачив. Тому часто просив показати йому тi книжки, малюнки в них. Мошко читав байку Лисиця i Ворона i Володько швидко вивчив ïï напам'ять, щоб потiм здивувати усiх слухачiв у дворi. Володько, Мошко i Iцько — приятелi. Мошко розпитує новосельця про Дермань, а сам розповiдає про велике мiстечко Шумське. Як тiльки сонце пiднiметься так, що за ним треба задирати голову, Володько з радiстю жене товар з роси. Вiн, по — перше, уже добре зголоднiв, а по — друге збирався обслiдувати отой темний гай, що межує з дерманськими хуторами i так гарно зеленiє та цвiте. I тiльки Володько з'ïв свiй борщ, а мати десь одвинулася, не встигнувши сказати, щоб однiс батьковi полуденок, як вiн уже змився. Знайшов у дпорi Хведота, i обидва тягнуться до гаю. Ах, скiльки тут рiзних квiтiв, як гут свiжо та зелено! Хлопцi довго вештаються у лiсi, вирiзують дубцi, топчуть траву. Але треба вертатися. Володько згадує про матiр, що так i не дочекалася помiчника, тя вирiшує задобрити ïï оберемком квiтiв, якi вона дуже любить. Залiз на черемху. Раптом почув, як Хведот зiрвався з дерева i помчав, як опарений, до городiв. Пiд деревом стояв рудий здоровенний дядько i лаявся, що понаïжджали тут, як сарання, нiчого од них не влежить на мiсцi. Звелiв хлопцевi злашти, а той боявся. Дядько зовсiм розлютився. Тодi Володько сказав, що не знав, що то чужий лiс. Рудий став лiзти на дерево, щоб провчити малого. Той подерся вище, а потiм перескочив, як мавпа, на сусiднiй граб. Дядько й собi, але гiлка трiснула, i здоровань полетiв униз. Володько миттю спустився додолу й щодуху дременув, нiби за ним гналося сто чортiв. I пiсля цього Володько не зневiрився у життi. Вiн уже думав, як помилитися з нiмим Романом, адже той йому так потрiбен! Бо iз слинявими дiвчатками чи несмiливими Iцьком та Мошком до лiсу не пiдеш, не переконаєш ïх, що можна перекинутися iз хлопця на смiливого лицаря, розбiйника чи шукача скарбiв, що там можна знайти багато цiкавого — i хатинку на курячих нiжках, i сплячу царiвну, не кажучи вже про пташинi гнiзда. З Романом Володько постiйно сварився та бився за металевi знахiдки — гвинти, за випасання корови, за всяку всячину. Тепер Володько вирiшив зробити жертву — наприклад, подарувати знайдений залiзний горщик, призначення якого вiн не знав. Казали, що то якийсь нiчник. Володько так i зробив. Роман дуже зрадiв подарунку i завiв з Володьком таку дружбу, що ïх тепер нiякою водою не розмиєш. Хлопцi цiлими полуднями зникали в довколишнiх лiсах. Вони не обiйшли жодне найвище гнiздо, навiть хотiли видерти з липи дикий рiй бджiл. Але, не маючи спецiального знаряддя, повернулися додому такi покусанi та запухлi, що ïх ледь упiзнали, i то по неймовiрно подраних штанях. Володьковi замiсть спiвчуття дiсталося батьковоï попруги (ремiнця), що було дуже прикро. Довелося залишити лiс на деякий час. I виннi тут не тiльки бджоли, а й штани, про якi мати сказала виразно, що бiльше латати ïх не буде. До того й погода змiнилася. Засльотило на цiлi два тижнi. Володько так накис у полi бiля худоби, що йому було не до лiсу. Але i в дощевi є якась приваба. Всi озера повнi води, скрiзь яскраво — зелена рослиннiсть. Пiвсонний спокiй, здавалось, заповняв усе повiтря. Вечорами молодь сходилася до хати Ониська, що живу батрацькому будинку. Максим брав свою скрип ку, Нестор — бубен, а Василь — гармонiю. Миттю з'являлися дiвчата i танцi розпочиналися. Було шумно, весело, прибiгали навiть iз села, напихалося дiтвори. Стирчав тут i Володько. Це тривало далеко за пiвнiч. Потiм усi розходилися iз спiвами та свистами, незважаючи нi на яку погоду. Володьковi й собi хотiлося грати на скрипцi. Але де ÏÏ взяти? Просити в батькiв грошей — виключено, бо немає навiть на штани. Назбарати чи заробити теж не було можливостi. Хотiв здати ганчiр'я ганчiрнику, але той грошей не давав, лише дрiбний товар. Тодi Володько вирiшив зробити скрипку сам. Вистругав денце, натягнув волосiнь, навощив ïï. Скрипка вийшла значно гiршою, нiж Максимова, але вона все — таки грає, i хлопець вдоволений. Дитяча громада теж хотiла танцювати, тому збиралися на Ґанку магазину i пiд Володькову скрипку та бубен iз бляхи (тонкого залiза) нiмого Романа витанцьовували так, як i в Ониська, аж поки не нагоджувався хтось iз дорослих i не розганяв усе чесне товариство. Нарештi школа Осiнь. Перше вересня. У недiлю отець Клавдiй нагадав людям, що починається навчання у школi i що треба посилати туди дiтей. Матвiй прийшов iз церкви i сказав про це вдома. Володько аж затремтiв од радостi. Минулого року не вийшло, то тепер уже напевно вчитиметься. Вранцi хлопця не будили рано, худобу пасти послали Катерину. Коли хлопець устав, то помився краще. Батьки стали радитися, чи можна йти до школи в таких латаних штанях, але iнших все одно не було. Мати мусила провести хлопця — такого соромливого та дикого. Вдяглася краще й пiшли. Довго йшли закрученими вулицями. Коли Володько побачив стару похилену школу — хатину, одразу засмутився, згадав велику двоповерхову Дерманську школу. Було дуже дивно, що навкруги тиша. Чи рано прийшли, чи спiзнилися? Мати почала стукати у дверi. Нарештi з'явився учитель. Настя зрадiла i почала говорити, що ось цей шмаркач так хоче вчитися, хоч удома повно роботи. То ж вирiшили його здати до школи, бо до науки вiн — таки здiбний. Якщо потрiбно, хай пан учитель його карає. Учитель сказав, що вони, певне, з дерманцiв. Настi нiяково, вона знає, що тут не люблять дерманцiв, i ще, чого доброго, не приймуть малого до школи. Учитель сказав, що в мiсцевих не заведено приводити дiтей так рано, наука почнеться, як снiг упаде. Але раз вони прийшли, то хай хлопець сидить i чекає, може, ще хтось з'явиться, тодi будуть уроки. Володько, зовсiм знiяковiлий, заходить до класу. Низька свiтлиця щойно побiлена вапном. Лави складенi на купу. Хлопець чекав дуже довго. Раптом скрипнули дверi, iдо школи ввiйшов рудий чоловiк, який колись ганяв Володька за дерево. За ним стояв хлопчик. Це були шкiльний сторож зi своïм сином, який учився вже другий рiк. На щастя, дядько не впiзнав Володька, познайомив його зi своïм сином i звелiв допомагати прибирати в класi. Додому Володько повернувся увесь запилений, брудний. Вирiшив нiчого не говорити матерi про навчання. На полях помiтна осiнь. Володько змiнив Катерину i пасе на Угорщинi зовсiм самий. Йому сумно. Вiн згадує дерманських учнiв у формах, у блискучих чоботях, у кашкетах зi звiздами. Як шкода, що вони покинули Дермань. Недурно мати так плакали. Коли виросте, обов'язково туди повернеться. Володько помiчає, що тут, у Тилявцi, все не так — i хати не такi, i одяг, i мова. У Дерманi хоч i менше землi, але всi багатшi, кращi, чистiшi й поряднiшi. Другого дня Володька все — таки знов iде до школи. I знову прийшов першим. Згодом прибув Євгенчик i притяг iз собою бiлявого, розчухраного Радiона. Хлопцi почали смiятися з Володька, прозивати дерманом. Навчання й цього дня не було. Учитель сказав, щоб привели ще учнiв, хоч п'ять, тодi будуть заняття. Володько почав думати, кого б собi привести, але пiдходящих не було. Тому вирiшив узяти свого брата Хведота. Вiн на зрiст височенький. Але Хведот не хотiв, поки Володько не пообiцяв йому подарувати ножичка. Умовили матiр, i та не заперечувала, все одно малому вдома робити нiчого. Наука почалася. Володько вдоволений. Радiон, як i Євген, уже другий рiк ходять до школи, але все ще залишаються у першiй групi. У класi також настали змiни, на стiнах з'явилися картини. Були то царi i щось зi святого. На переднiй стiнi три великi картини у нових золочених рамцях — цар, цариця i наслiдник. Учитель пояснив, що тепер вони не звичайнi хлопцi, а школярi, i школа — посвятне мiсце. Володько слухає те дуже уважно i гордiсть спинається в його грудях. Далi учитель став розповiдати, хто то на портретах, учив, як треба називати царя, царицю. Найкраще виходило у Володька. На цьому заняття закiнчилося. Хлопцi почали смiятися з Хведота, як вiн вимовляв замiсть iмператор — iмiлатол, дражнити дурним дерманом. Володько заступився за брата i нагадав Радiоновi, що той уже другу зиму ходить до школи, а не дуже — той розумнiший. Євгенчик замахується кулкачками, i сталася б тут бiйка, коли б не вийшов учитель i не погнав усiх до класу. Наступного дня Хведотовi вже не дуже хотiлося до школи, але Володько його дуже просив, сказав, що захистить. Увечерi мати подарувала синовi цiлий олiвець. Це була для хлопця велика радiсть. Учнi — тилявцi, побачивши в руках у Володька цiлого карандаша, зажадали, щоб вiн ïм кожному вiдрiзав по куснику, адже ходить до ïхньоï школи. Володьковi аж в очах потемнiло вiд такого нахабства i вiн крикнув: Не дам! Тилявчуки кинулися битися. Володько став одбиватися. Тут нагодився вчитель. Хлопцi сказали, що отой дерман б'ється. Володько вiд хвилювання спочатку не мiг вимовити й слова, але згодом витиснув iз себе, що вiн не бився, а хлопцi хотiли вiдiбрати у нього олiвець. Учитель наказав бути тихо, а якщо далi битимуться — усiх поставить на колiнах. Почався урок. На цей раз писали. Учитель написав на класнiй дошцi ряд паличок i сказав, щоб кожний заповнив свою дощину такими паличками з обох бокiв. I сам вийшов. Учнi взялися до роботи. Найшвидше справився Володько. Зазирнув до Хведота — i стало йому жалко брата. Вирiшив допомогти. Хлопцi й собi попросили його написати на ïхнiх дощечках, пообiцявши принести щось смачненьке. Володько швидко всiм понаписував. Коли прийшов учитель i побачив однаковi роботи, вiн став питати, хто це зробив. Нiхто не признався. Тодi вчитель спитав малого ХведькаДовбенка, i той вказав на брата. Всi учнi були покаранi. Володьковi стало дуже прикро, що вже з перших днiв навчання його покарано. Далi вчитель дiстав картину Благословення дiтей Iсусом Христом i почав про неï розповiдати. Потiм попросив декого повторити це оповiдання. Знову найкраще вийшло у Володька, а найгiрше — у Хведота. Хлопцi, вийшовши зi школи, причепилися до Хведота, Володько сердиться i говорить, що бiльше нiколи нiчого ïм робити не буде. Омелян полiз у квiти бiля Ґанку, щось там зiрвав. Євген побачив i сказав, що господiн учитель йому дасть, як побачить. Омелян звернув на Хведота. Знову зчинилася бiйка. Володько лютує, вся його соромливiсть зникає, вiн мiцний, звинний, рiшучий, на нього з усiх бокiв нападають, але вiн дає собi добре раду, гатить на всi боки кулаками, ногами, вириває з плота кiлок i мастить ним кого попало. Вiдкривається вiкно, i в нiм показується панi учителька. Вона кричить, гукає чоловiка. Учитель одразу з'являється й питає, що сталося. Володько розповiв усе, учитель вислухав, схопив Омеляна за вухо, повiв до класу i поставив на колiна. Дiтей було вiдпущено. На цьому цьогорiчне Хведотове навчання скiнчилося. На другий день вiн рiшуче вiдмовився йти до школи. Омелян теж не з'явився. Отже, у школi криза, можливо, всiм доведеться зостатися вдома. Як тiльки Володько про це подумає, йому робиться моторошно. На щастя, такого не сталося, з'явилося двоє нових учнiв — Фока i Тереш-ко. Останнiй прибув аж iз Жолобок, де не було школи, i найбiльше подобався Володьковi. Вiн тепер буде не самий вертатися зi школи через дерманськi хутори.

Метки ЛIТЕРАТУРА XX СТОЛIТТЯ, КУДИ ТЕЧЕ ТА РIЧКА, Волинь, УЛАС САМЧУК, твiр, стислий, короткий, скорочено, уривки, основна, думка, переказ
КУДИ ТЕЧЕ ТА РIЧКА


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация